Вона польська громадська діячка, журналістка, дисидентка та письменниця. Вона – культурна діячка українського походження. Мова йде про Анну Валентинович. У цьому матеріалі на gdanskivchanka.eu ми більш детально розповімо про її життя та творчість.
Юність
Анна Валентинович народилася у селі Сінне у Рівненській області. Вона зростала у звичайній українській сім’ї. У родині було 10 дітей, серед них росла й Анна. У рідному селі дівчина закінчила чотири класи. Коли їй було 8 років, вона втратила маму. Це був складний період для юної Анни.
Під час Другої світової війни родину дівчини розкуркулили – відібрали чимало землі та домашнє приладдя. Через скрутну ситуацію Анна була змушена піти працювати служницею до заможних польських панів Телесницьких. У 1943 році саме вони вивезли Валентинович до Польщі. Про це навіть не знав її батько, а дівчині сказали про те, що батько загинув.
Спершу Анна мешкала у Варшаві. Згодом вона перебралася до Гданська, де почала працювати в сільському господарстві. Також дівчина працювала у пекарні та на маргариновій фабриці. У 1950 році Анна розпочала свою роботу на гданській корабельні.
Корабельня
На гданській корабельні Анна працювала зварювальником і кранівником. У 1951 році її обрали делегаткою Спілки польської молоді на соціалістичний конгрес молоді в Берліні. Ця участь була дуже важливою для Валентинович. Вона була неабияк вдячна державі, яка відстоювала рівність та справедливість. Проте згодом Анна покинула цю спілку. Вона розчарувалася у її діяльності через брехню, яка ширилася цією організацією. Після цього вона вступила до Ліги жінок, а згодом очолила один з відділів на гданській корабельні.
Анна швидко завоювала повагу серед персоналу, сміливо виступаючи проти різних порушень на заводі. Вже тоді її викликали на попереджувальні бесіди до керівництва. Багатьом не подобалися різкі та правдиві висловлювання Анни. Чимало хто боявся, що вона скаже щось зайве або влаштує бунт на корабельні. У 60-х роках Валентинович стала кранівником, адже мала проблеми зі здоров’ям. Вона могла піти на пенсію, проте не хотіла покидати улюблену роботу.
У 1968 році Анну вперше хотіли звільнити з гданської корабельні. Причиною стало те, що вона хотіла пояснити розкрадання грошей із страхового фонду. Екіпаж відділу W-3 став на її захист. Зрештою, керівництво верфі перевело Валентинович у відділ W-2 без права зміни місця роботи. Під час протесту робітників у грудні 1970 року вона готувала їжу для страйкарів. У січні 1971 року вона також була одним із делегатів робочих зборів разом з Едвардом Гереком, новим першим секретарем Польської об’єднаної робітничої партії.
У 1978 році Анна прийняла рішення приєднатися до Вільних профспілок узбережжя, які у цей період активно створювалися. Валентинович розповсюджувала листівки, була співорганізаторкою відзначення роковин грудня 70-го. Згодом її квартира стала контактним пунктом і місцем зустрічі членів WZZ.
Через активну діяльність Анну почала переслідувати польська влада. Траплялися випадки, коли її заарештовували на 48 годин, обшукували її квартиру, допитували, били та знущалися. У 1980 році з Анною розірвали трудовий договір, тож продовжити працювати вона не могла. Проте, беручи участь у страйку на гданській корабельні, Валентинович вимагала поновити її на роботі.
У вересні 1980 року вона стала членом президії міжпідприємницького установчого комітету Незалежної самоврядної профспілки в Гданську. У польській історії Анна Валентинович стала визначною особистістю, зокрема символом боротьби, справедливості та відвертості. Чимало людей любили та поважали її за непохитність позиції.